Студенти ОП Прикладна Лінгвістика відвідали Художній музей

Ретроспективні рефлексії про візит до Луцького Художнього Музею

“A picture gallery is a silent poetry, where each picture
is a word, and each word is a picture.”

Joseph Roux

Тема мистецтва, зокрема живопису, є однією з найбільш контроверсійних у тематиці занять з англійської мови серед студентів, що навчаються на спеціальності прикладна лінгвістика. Допитлива натура прикладних лінгвістів, балансуючи на межі критичного аналізу та імпульсивності, навіяної випадковими емоціями, породжує різне ставлення до мистецтва. Хтось, услід за Пікассо та Дебюсі, вважає його найбільшою брехнею, якою б красивою вона не була. Інших мистецтво надихає та зворушує, дає можливість втекти від недосконалої реальності, відкриває спосіб усамітнися та споглядати, виявляючи нові грані власної особистості.

Мистецтво ставить багато запитань, відповіді на які виникали й спростовувалися під час гарячих дискусій, що супроводжували засвоєння навчального матеріалу у межах розділу Great Art?, де знак питання в кінці назви ніби залишає це питання відкритим. Чи вважати картину «Чорний квадрат» мистецтвом? Якщо припустити, що дитячі малюнки – це мистецтво лише в очах батьків юних художників, то чому Пікассо стверджує, що опанував техніку Рафаеля за чотири роки, а решту життя мчав у безкінечному творчому пошуку, спалюючи всю творчу енергію в прагненні навчитися малювати як дитина? Деякі дискусії переростали у справжні дебати, під час яких студенти аргументовано відстоювали власну думку, об’єднавшись у команди, як-от у випадку обговорення доцільності відвідування галерей та музеїв за наявності їхніх віртуальних «замінників». Краще один раз спробувати, ніж сто разів почути. Так і не переконавши один одного в раціональності своїх аргументів, студенти перенесли класну дискусію з аудиторії в стіни Луцького Художнього музею, де проходила експозиція творів представників українського мистецтва ХХ – ХХІ століть в межах виставкового проєкту «Скарбниця».

Лише переступивши поріг виставкової зали, студенти відчули особливу атмосферу, що тепло огорнула їх під звуки живої фортепіанної музики. Натхненно співали клавіші, вимальовуючи меланхолійний музичний візерунок, тоді як співробітниця музею Олена Старикова сумно оповідала про те, що постійну експозицію з творами всесвітньо відомих майстрів довелося перемістити у безпечне місце, де вони перебуватимуть до закінчення війни. Перший зал експозиції називався «Молитва», і з полотен сучасних митців та мисткинь поставали образи простої української жінки, що благоговійно тримає на руках немовля, безкраї краєвиди пшеничних полів, зелені смуги лісів, – багата на красу українська земля зачаровувала м’яким напівпрозорим різнобарв’ям, оповита спокоєм та гармонією.

Звуки фортепіано дужчали, набираючись сміливості, і відвідувачі опинилися в іншій залі із назвою «Споглядання» – залі контрастів та несподіваних творчих рішень. Незвично щемною здавалася квітуча весна у виконанні Євгена Музи, зображена на тлі суворих конструкцій териконів, що викликали суперечливі думки про баланс існування природи та промисловості. Розбурене сумління заспокоюється від споглядання сусідньої картини авторства Едуарда Неймана, на якій рухається й живе своїм життям море, накочується прозорими хвилями, змиваючи прибережний пісок, втікає углиб і щоразу повертається. У кожного твору – своя історія, своя життєва пісня, загартована у невпинному пошуку, виплекана у багатстві технік, мистецьких течій та стилів.

Справжнім викликом здавалася ідея художників Володимира та Людмили Лободи відтворити українську культуру через призму бачення Пабло Пікассо у творчому проєкті «Пікассо в Україні». Химерні образи української жінки, сцени типового народного побуту, фантасмагорія Карпатських гір відкривають нове бачення власної культури, спонукають до роздумів та самопізнання.

Закінчилася експозиція серією дитячих малюнків – творів вихованців Луцької художньої школи, які малювали перемогу, сидячі в укритті під час повітряних тривог, виплескуючи назовні свій страх та тривогу через зворушливі чорно-білі образи.

А музика фортепіано оплакувала скривджене дитинство, і на очах студентів нестримно блищали сльози. І думки про віртуальні галереї були десь далеко, залишені в порожній аудиторії, куди студенти повернуться наступного дня, але вже незбагненно іншими – емоційно-багатшими, чутливішими, глибшими.

Автор публікації – доц. Олена Карпіна.

Від слова до образу